Латаючи історію

Латаючи історію

Латаючи історію

Події останнього року, що проходять у руслі декомунізації та під іншими демагогічними гаслами (так вже по факту виходить) не можуть не подразнювати людей мислячих. І в першу чергу – своєю вибірковістю і непослідовністю.

Спочатку вони лякають запаленою свічкою на всіх каналах ТБ, а потім ти вислуховуєш незадоволення програмних редакторів, яким за ніч довелося змінювати розклад ефіру, бо «хтось» забув хоч трохи заздалегідь попередити і що ще гірше – пояснити про те, чому оголошено день жалоби. Бо до війни на Сході України, на щастя, той момент  не має ніяковісінького відношення. А ти сидиш і думаєш: на підставі чого день смерті одного політичного діяча вивищений над, даруйте, днем смерті іншого, і навіть того ж періоду. Потім приходять на e-mail дивні повідомлення про колективне покладання квітів до меморіального знака на честь ще одного громадсько-політичного діяча, причому ніхто не потрудився зробити інформаційну кампанію про нього, його вклад і постать (як це нещодавно зробили вінничани, встановивши інформаційні щити з розповідями про людей, на честь яких у місті було перейменовано вулиці), а потім вони ж будуть дивуватися, чому на Сході чи в Центрі Україні не всі знають та сприймають активістів ЗУНР чи Карпатської України.

Ну а тепер в опалу потрапило 22 червня.  Стрічка у Facebook рясніла дешевими агітками про «Друга світова війна почалася 1 вересня» і тд., причому жоден апологет вперто не помічав, що мова йде про День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни, про історичний день офіційного початку німецько-радянської фази Другої світової – у тогочасних, станом на 1941-й рік, межах і на території тогочасного Радянського Союзу, до складу якого входила Україна. І ще, що мова йде про день пам’яті, не про свято, не про щось інше, а лиш про пам’ять. Але мене з цього приводу дивує не відмова від мітингів чи покладань квітів (сама ставлюся до такого вшанування скептично і скорше зневажаю – на відміну від багатьох перефарбованих, які ще пару років тому були в першій колоні і з  тими ж «георгіївськими стрічками»), а дві інші речі: схожість історичної пам’яті до дишла від воза, яке може копнути і повернути кожен охочий, і от власне ця вибірковість. «Тут пишем, тут не пишем, тут селедку заворачиваем», — казала моя вчителька географії у школі.

Тому й видалось таким справедливим і професійним вшанування, яке пройшло в Національному музеї історії України у Другій світовій війні. Музей вкотре, попри постійну критику і намагання як не з’їсти, то вкусити (причому тими, хто в експозиції не був жодного разу, а хто був, то 22-річну експозицію про УПА чомусь вперто не помічає) показав, що він – це колектив професіоналів і він стоїть над політикою. Бо його завдання – зберігати пам’ять, досліджувати, давати грунт для роздумів та спонукати до власних висновків.

У День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни просто в експозиції відбулась передача колекціонером Дмитром Пірклом на зберігання до музею масиву унікальних документів, датованих 1941-м роком, які показують німецьку сторону і німецьке життя: це й фотоальбом одного з солдатів Вермахту, який фіксував і видруковував на згадку побутові картинки життя українських селян, які дивували його (причому деякі населені пункти згодом були спалені вщерть і ці фото є унікальними історичними документами), і карта-схема бойового шляху військових частин, листи та повідомлення про смерть воїнів Вермахту, деякі побутові речі, як то молитовник (ну звичайно, бо вони теж були людьми, хтось – фанатиком, а хтось – гвинтиком, як і мільйони радянських громадян у точно такій же тоталітарній державі), а також німецька преса, на перших шпальтах якої бачимо як одне за одним міста України змінювали владу і підпорядкування. Як справедливо зазначила Любов Легасова, перший заступник директора музею, нічого подібного до цього часу в музеї не було і отримання цих артефактів є справді подією для музею, для дослідників, та й тим більше для відвідувачів.

Латаючи історію

Також того дня музей представив нові надходження до колекції  «Непрочитані листи 41-го», що була передана до музею в результаті реституційних процесів ще у 2010 р. Тоді музей отримав 1208 листів, а нещодавно колеги з Австрії віддали музею ще 7 листів. Власне, їх і можна побачити сьогодні в експозиції. А ще почути їхню історію, про яку музейники вже писали на «Музейному просторі».  Свого часу доктор Густав Ольшлегер відправив ті 1215 листів до Австрії для подальшого «вивчення настроїв радянських людей у перші дні війни», бо їх минула увагою цензура. Сьогодні науковці мають можливість зробити анонсовану ще 75 років роботу, а також  дублікати листів повертають родинам, яким всі ті слова були адресовані. У тих рядках перед нами постає чоловік, який називає жінку «зозулькою» і «пташечкою» і шкодує, що не говорив так дружині у мирському житті, що не цінував її увагу та турботу. Інший пише: «Я пригадую пісеньки, які ти співала мені з нашими двома синочками, певно, ви співали мені на прощання, мабуть я не повернуся», — каже Надія Смолярчук, завідувач наукового відділу. Частину з листів музей спеціально до цього дня озвучив, і проходячи з зали в залу, можна було чути розповіді про тяжкий побут мобілізованих, про оптимізм і зневіру, про обстріли своїми ж, радянськими, літаками…

У День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни у музеї акцент зробили на тому, що у війні кожна сторона має свій голос, свій рупор, свою думку і свою ідеологію. Зрештою, як і свою правду. А завдання музею – показувати правду з різних сторін, оживляти її з різних вуст, фіксувати все, що відбувається навколо, доповнювати і латати білі плями, але ніколи, НІКОЛИ, не цензурувати чи обрізати. Інакше, ми нічим не відрізнятимемось від тоталітарної держави.

Фото — з заходів, зі сторінки Національного музею історії України у Другій світовій війні у Facebook

Источник

Добавить комментарий