Роздуми про конкурси або Як я не стала директором музею

Роздуми про конкурси або Як я не стала директором музею

5 липня мужній Департамент культури КМДА, майже як заходи з вакцинації, ударно провів засідання 4-х Конкурсних комісій з обрання директорів 4-х комунальних музеїв Києва. Як поміркована авантюристка, свідком одного з них була і я, бо вирішила спробувати свої сили, які сказали, що готові до почесної ноші очільника Національного музею українського народного декоративного мистецтва, ну і ще цікаво було подивитися на процедуру зсередини. Відтак спостереження за цим процесом протягом 2,5 місяців, при постійному моніторингу, при комунікації з учасниками процедур, ну і ця участь, навіяли деякі висновки, з якими захотілося поділитися з тими, кому цікаво. Отже,

Закон майже досконалий. І нема чого на нього нарікати. За весь час під час конкурсів, від Львова до Харкова, питань з чітко прописаною процедурою не виникало жодного разу. Тоді, коли її дотримувалися. Але коли вступав у дію славнозвісний “людський фактор” у вигляді людей з органів управління — тоді було по-всякому. В окремих випадках виною всьому було банальне невміння читати текст і аналізувати його. (Яскравий приклад — коли до складу комісії по Харківському історичному музею від колективу делегували 3-х співробітників музею, які підчиняються і залежні від діючого директора, який і переміг конкурс. Причому це було чисте і пряме порушення закону, яке просто благословив орган управління). Типовими порушеннями є скорочення процедури до одного засідання конкурсної комісії і відсутність прямої трансляції або відеофіксації жеребкування та засідання. І в принципі, це є приводом до апеляцій, позовів… при бажанні самих учасників конкурсних прегонів. Якщо в них не опускаються руки. Тому, шановні органи управління, майте на увазі, коли йдете на поводу у своєї ліні і хитрості.

Написавши “майже” у попередньому пункті я мала на увазі те, що ідеально працювати ніколи не буде жоден закон, поки ми живемо в Україні. Бо в нас завжди все коригує як не “усушка” — під час незаконного привласнення державного майна, так “людський фактор”. НЕМА у нас поки громадянського суспільства, що б ми там пафосно не писали у соціальних мережах. Як є на сьогодні (а я виходжу виключно з даних “усної історії конкурсу”), згідно розкладки формування конкурсної комісії, стороння людина “з вулиці” перемогти зможе у дуже виняткових випадках. Яка б вона не була талановита і яку б прекрасну програму не вигадала. Чесно. Бо у всіх випадках є 3 члени комісії, делеговані колективом, які апріорі голосують за діючого директора (або того, за кого скаже діючий), 3 члени від органу управління — також у всіх відомих випадках керувалися тим, що як обирати когось нового, то краще підтримати діючого директора (коли він же є й претендентом). Ну і тому 3 людини від громадськості, незалежно від своєї думки, “погоди” ніколи не роблять. Максимум, вони можуть поставити свої пропозиції-умови для внесення їх до протоколу і контракту з новообраним директором — але це теж тільки тоді, коли захоче орган управління. Тому вірогідність ротації керівних кадрів через конкурс є досить мізерною. Але те, що навіть діючий директор щось пише, аналізує, хвилюється і захищає себе, відчуваючи емоційний струс, теж (хай і невеликий) результат. Бо це дає можливість хоч якийсь час тримати себе в тонусі…

Ніколи не треба думати, що ти хитріший за когось іншого. Бо ВСЕ таємне рано чи пізно стає загальновідомим. (Так сталося з тими директорами музеїв, які стиха, при діючому законі, “заднім числом”, після чолобитних і інших послуг, попідписували з Мінкультури часів Кириленка 5-річні трудові угоди, обманувши інших колег, які покірно чекають оголошення конкурсів. Як казав мені колись Максим Левада, в нашій професії честь можна втратити тільки один раз. Бо пісня Кириленка заспівана вже давно, а от як ви жити далі будете, як в очі дивитися іншим — це питання. І, знаєте, аргумент “жалко його, бо він 40 років в музеї працює” вічно не “працюватиме”. Прийде час, хай не завтра, але прийде обовязково, коли громадський суд поставить чорну печатку “списано” й на вашому імені.) Тому про всі випадки, коли делегатів від колективу до комісії обирають не загальні збори, а призначає директор одноосібно, або пише під диктовку стороніх осіб (що теж є порушенням закону) громадськість теж знає. Про всі. І я тут теж навіть хотіла їх перелічити, але послухаю Тетяну Крупу і поки почекаю. Бо співробітники тих музеїв, скаржачись мені, самі вийти з цією інформацією у публічний простір побоялися. Бо всі хочуть хлібчик спекти на жарі, загребеному чужими руками. А зміни апріорі неможливі там, де всі ховаються від правди і говорять про неї лиш на кухні.

Конкурсна процедура показала, що у нас в Україні відсутній громадський сектор як такий. Вірніше, він то є. Десь активніший, колись повільніший. Але він працює тільки тоді, коли має прямий інтерес і бачить в перспективі якийсь практичний результат, який можна потрогати, прочитати, роздати чи ним похвалитися. А коли мова йде про те, щоб витратити півдня часу, обдзвонити 3 людей і подати необхідні документи до конкурсної комісії для включення їх до складу (чи участі у жеребкуванні) — виключно для того, щоб показати свою громадську позицію — то такі клопоти нікому не потрібні. І від цього не те що прикро — просто охоплює злість. Бо коли береш в руки потім поліграфію з якогось проекту, то за логотипами “культурних” ГО літер не видно. Коли на кону стоїть посада директора “Мистецького Арсеналу” — то “знайшлось” аж 35 ГО. А коли мова йде про конкурси в комунальних музеях Києва, то всі креативні і модерні, прогресивні і найкращі — агенції, синдикати, комітети і асоціації — десь зникають. Не треба сподіватися, що хтось зробить — треба робити всю роботу підряд, коли вже вона стосується сфери ваших професійних інтересів! Даруйте, друзі і колеги, але це крик душі і обурення, з надією на зміни.

На моє глибоке переконання, слово “конкурс” від самого початку передбачає вибір. Вибір — це значить, що є можливість обрати щось одне хоча б між двома — предметами, речами чи людьми. Відтак конкурсу з одним претендентом не може бути. Це не конкурс — це фарс. Ну або просто співбесіда, чи прослуховування. Як процедури, вони теж мають шанс на життя, але в Законі мова йде саме про КОНКУРС. “Що робити”,- запитаєте ви, адже силою нікого не змусиш покласти собі важку ношу на плечі. І я вважаю, що цього робити не треба. Як і всіх інших людей — дурниками. Нема охочих, окрім діючого директора, залишайте його у статусі ”в.о.”, заключайте трудову угоду на рік, за рік проводьте ще одну процедуру…. але віддавати музей “без бою” — це відвертий злочин! Тим більше, коли для одних музеїв через наявність одного кандидата конкурс оголошують повторно, а в інших на це закривають очі і легко роздають “зелені картки” “відмінникам праці”. Це до теми подвійних стандартів. І цей пункт треба обговорювати в публічному просторі.

Кадри. Найсумніше. Коли проходить один конкурс з одним кандидатом — діючим директором, потім інший, ти спочатку смієшся, а потім починаєш говорити з людьми. Активними амбітними талановитими музейними працівниками 30-40 років, які цілком могли б бути хорошими директорами, які б вчилися і працювали водночас, які б — ти це точно знаєш — привели в музей “свіже повітря”. Але в приватних розмовах кожен з них тобі тихенько каже “ні-ні, директор не пробачить цього”, “ні, а якщо я не виграю (а вони цього не допустять) — як ми будемо тоді працювати з директором, адже в мене сімя, хворі батьки і чоловік без роботи”. І в тебе спочатку опускаються руки, а потім ти розумієш, що музейна галузь приречена. І винні в цьому не тільки директори, які створили таку атмосферу, що молодь дозволяє собі такі думки, не бачить перспективи і вбиває в собі запал і здорові амбіції. А винна й музейна молодь, яка дозволяє з собою так чинити. А потім виходить замкнуте коло, коли ми самі нарікаємо і самі підживлюємо проблему. А вони, аксакали, потім з чистою совістю розказують, що “молодь не йде в музей”. І коли ми всі це зрозуміємо, тоді у нас не буде головних зберігачів, що не вміють користуватися компютером, тоді жоден заступник не скаже молодому аспіранту чи навіть студенту, що “цією темою у нас вже 20 років займається науковий співробітник і вам ми нічого не дамо і не ходіть сюди більше”, а жоден директор, у віці 74 роки, пішовши на пенсію, не залишатиметься працювати на посаді “заступника директора з розвитку”. Заступника директора З РОЗВИТКУ, Карл! Бо не може людина, яка не вміє надрукувати лист на компютері і не користується електронною поштою, яка каже “нащо нам зміни, ми й так гарно працюємо”, людина, яка вже відбулась, але десятки років тому, займатися розвитком. Бо тоді це не розвиток виходить — а божевільня!

Ну а що стосується конкретного конкурсу і конкретного музею, то я програла. Точніше, виграла інша людина. Достойна, досвідчена. Після дотримання кількох процедур Національний музей українського народного декоративного мистецтва очолить Людмила Володимирівна Строкова. (Поки що, на загальноукраїнському рівні, це був лише другий конкурс, після Львівського історичного музею, де, банально, був більше ніж 1 претендент-учасник. І це надзвичайно сумно, скажу я вам.)

Це був цікавий досвід для мене, з ду-у-у-у-же багатьма висновками, відкриттями, осмисленням, аналізом, і усвідомленням, що Програма розвитку, з клятвою дотримуватися Кодексу музейної етики ICOM, оцифрувати все що можна і звітуватися мало не щодня — це чепуха. Бо є прекрасний аргумент, контраргументів до якого не знає навіть Всесвіт — “дєвочка” (молода, недосвідчена, без досвіду освоєння великих сум бюджетних коштів). Який при хорошому настрої можна трактувати й як комплімент. Бо, на відміну від інших, у “дєвочки” ще так багато всього хорошого попереду. )))

Источник

Добавить комментарий